АГЛЮТИНAЦІЯ (лат. аgglutinatio — склеювання) — склеювання в грудки і випадання в осад (з гомогенної суспензії) бактерій, еритроцитів та інших клітинних елементів.

АГРАНУЛОЦИТОЗ (гр. а + лат. granulum - зерно, cytos - Клітина) - симптомокомплекс, що супроводжує різні патологічні стани організму та характеризується різким зменшенням чи зникненням із крові зернистих лейкоцитів.

АДАПТАЦІЯ (лат. аdaptatio — пристосування, аdaptare — пристосування), у широкому значенні — пристосування організму до певних умов існування, які постійно змінюються, що формувалося в процесі еволюційного розвитку, у більш вузькому — зміна чутливості органів чуття під впливом більш чи менш тривалої дії тих чи інших подразників, напр. пристосування ока до світла чи темряви.

АДЕНІ́Т (від грец. άδήν — залоза) — запалення залози чи лімфатичного вузла. Термін зазвичай використовується не самостійно, а як частина складних назв захворювань (наприклад, мезаденіт, лімфаденіт, гідраденіт).

АДЕНОКАРЦИНО́МА (грец. ἀδην — залоза і карцинома), залозистий рак — злоякісна пухлина, що виникає з епітелію залозистих тканин.

АДЕНО́МА (грец. άδήν — залоза і ὂγϰωμα — пухлина) — доброякісна пухлина, яка розвивається із залозистого епітелію.

АДИНАМІЯ (грец. adynamia — безсилля) — різка втрата сил, виражена м’язова слабість; хворобливий стан, що проявляється значною кволістю, неспроможністю рухатися тощо. 

АКІНЕЗІ́Я (грец. άϰινησία — нерухомість) — неможливість довільних рухів або їх зміни за силою, об’ємом, швидкістю внаслідок паралічів, нерухомості суглобів або болів. Акінезія психогенного характеру може бути симптомом істерії, психастенії (як один із проявів нав’язливих явищ, зокрема боязнів) та ін.

АЛЕЙКÍЯ (від а… — заперечний префікс і грец. λευϰος — білий) — стан, який характеризується пригніченням лейкопоезу, насамперед за рахунок гранулоцитарного ряду. Найчастіше є синдромом якогось загального захворювання.

АЛКАЛOЗ (лат. alcalі < араб. al-kali — рослинна зола) — форма порушення кислотно-лужної рівноваги в організмі, яка характеризується зсувом співвідношення між аніонами кислот і катіонами основ крові в бік збільшення катіонів.

АЛЕРГІЯ (грец. allos — інший + ergon — дія) — якісно змінена реакція організму на дію речовин антигенної природи, що призводить до різноманітних порушень в організмі — запалення, спазму бронхів, некрозу, шоку та інших змін. Тобто алергія — це комплекс порушень, що виникають в організмі при гуморальних і клітинних імунологічних реакціях.

АЛЬТЕРAЦІЯ (лат. аlteratіo — змінювати) — зміна структури клітин, тканин і органів, що супроводжується порушенням їхньої життєдіяльності. Термін А. використовують у патології для позначення ушкодження тканин.

АМІЛОЇДО́З (від грец. ἄμυλον — крохмаль і εἶδος — вигляд) — рідкісне (12 випадків на мільйон населення на рік) порушення обміну білків, пов’язане з утворенням нерозчинних амілоїдних структур, які складаються з фібрилярного білка з характерною унікальною перехресною β-складчастою конфігурацією поліпептидних ланцюгів.

АНАПЛАЗІ́Я (від ана... і грец. πλάσις — утворення) — повернення клітин і тканин у недиференційований стан.

Під час анаплазії знижується диференціювання клітин, змінюються їх морфологія, біохімічні характеристики, клітини втрачають функціональну активність, біологічні властивості та набувають здатності до необмеженого зростання. У разі анаплазії майже неможливо встановити походження клітини через повну відсутність ознак її диференціювання. Зазвичай анаплазія характерна для клітин, які зазнали злоякісного переродження.

АНЕМІЯ (грец. a — без + aimіa — кров) — патологічний стан, що характеризується зменшенням вмісту гемоглобіну чи кількості еритроцитів в одиниці об’єму крові, що призводить до розвитку кисневого голодування тканин.

АНУРІЯ (лат. anurіa < грец. an — не, заперечення + urіа — сеча) — припинення надходження сечі в сечовий міхур.

АПОПТОЗ (грец. apoptosis — опадання) — генетично запрограмована загибель клітини, в якій провідну роль відіграють внутрішньоклітинні механізми, що спричиняють «ретельне» розбирання і видалення клітини.

АРТРИТИ (грец. arthron — суглоб) — запальне захворювання суглобів. До самостійних нозологічних форм належать: ревматоїдний артрит, ревматичний поліартрит (хвороба Сокольського — Буйо), анкілозивний спондилоартрит (хвороба Бехтєрева), інфекційний специфічний артрит (гонорейний, туберкульозний (див. Туберкульоз), дизентерійний (див. Дизентерія), вірусний та ін.), інфекційно-алергічний поліартрит (включаючи паліндромний ревматизм і переміжну водянку суглоба), псоріатичний поліартрит, хвороба Рейтера.

АРТРOЗ (arthrosis — зчленування) (остеоартроз) — хронічне прогресуюче незапальне захворювання синовіальних оболонок суглобів різної етіології, яке характеризується дегенерацією суглобового хряща, структурними змінами субхондральної кістки і вираженим чи прихованим синовітом.

АСФІКСIЯ (asphyxіa; грец. a — не, заперечення + sphygmos — пульс) — задуха; патологічний стан, який загрожує життю, зумовлений нестачею кисню в крові, що виникає гостро чи підгостро, і накопиченням вуглекислого газу в організмі, що виявляється тяжким симптомокомплексом розладів життєво важливих функцій організму, головним чином — діяльності нервової системи, дихання і кровообігу.

АТРОФIЯ (atrophia; грец. a — не, заперечення + trophе — живлення) — процес, який характеризується зменшенням об’єму і розмірів, а також вираженими тією чи іншою мірою якісними змінами клітин, тканин і органів. Однак явища А. не завжди належать до патологічних. 

АУТОАНТИТІЛА — антитіла до молекул речовин, що входять до складу власних клітин або тканин організму. Продукція А. виникає в результаті імунної відповіді на аутоантигени, появи «заборонених» клонів В-лімфоцитів або порушення механізму імунного розпізнавання «свого» і «чужого».

АЦИДOЗ (acіdosіs; лат. acіdus — кислий) — порушення кислотно-основної рівноваги в організмі, що характеризується надлишковим вмістом аніонів летких і нелетких кислот.

БАЗОФІЛИ (basophilus < грец. basis — основа + phileo — люблю), або тучні клітини — гранулоцити, які мають грубу базофільну зернистість, відкриті в 1877 р. П. Эрліхом. Б. становлять 0–1,0% загальної кількості лейкоцитів (0–0,065‧109/л).

ГЕМАТОМА (грец. haima, haimatos — кров + õma — закінчення в назві пухлин і новоутворень) — обмежене скупчення крові в тканинах з утворенням порожнини, яка містить рідку або таку, що згорнулася кров. Основними причинами Г. є пошкодження стінки кровоносних судин внаслідок травми або патологічного процесу, порушення проникності стінки судини, заниження здатності крові до згортання.

ГЕМАТОЕНЦЕФАЛІЧНИЙ БАР’ЄР (лат. repagula haematoencephalica < грец. haima — кров + encephalon < en — в + kephale — голова) — комплексний фізіологічний механізм, який міститься в ЦНС на межі між кров’ю та нервовою тканиною і регулює надходження з крові в цереброспінальну рідину і нервову тканину циркулюючих у крові речовин.

ГЕМОГЛОБІНЕМІЯ - це захворювання, при якому спостерігається надлишок гемоглобіну в плазмі крові. Це ефект внутрішньосудинного гемолізу, при якому гемоглобін відділяється від червоних кров'яних тілець, що є формою анемії.

ГЕМОЛІЗ (лат. haemolysis < грец. haima — кров + lysis — розклад, руйнування, розчинення) — процес ушкодження еритроцитів, при якому гемоглобін виходить у навколишнє середовище. Після Г. кров — прозора рідина, забарвлена в червоний колір. Г. може виникнути як у кров’яному руслі, так і в пробірці під впливом найрізноманітніших агентів. Основні фактори, здатні зумовити Г., такі: фізичні та хімічні агенти, гемолітичні отрути рослинного, тваринного чи бактеріального походження; гемолітичні властивості сироваток крові тварин (нормальні гемолізини); гемолітичні властивості антитіл (специфічні, або імунні гемолізини).

ГЕМОСТАЗ (лат. haemostasis < грец. haіmа — кров + stasis — застій, нерухомий стан) — це система захисту організму від кровотечі при ушкодженні цілісності стінки судини. Інтенсивність кровотечі залежить від виду судини (артеріальна чи венозна), її діаметра і тиску крові в судинах. Організм, борючись із крововтратою, запускає захисні механізми, тому що рідкий стан крові та цілісність кровоносного русла є необхідною умовою для життя.

ЕМБОЛІЯ (лат. embolia < грец. embolе — вкидання, вставлення, вторгнення) — патологічний процес, зумовлений перенесенням потоком крові різних субстратів (емболів), які не виявляються в нормі та здатні викликати гостру оклюзію судини з порушенням кровопостачання тканини або органа. 

ЕМФІЗЕМА ЛЕГЕНЬ (лат. emphysema pulmonum < грец. emphysema — здуття) — патологічний стан легеневої тканини, що характеризується підвищеним вмістом у ній повітря.

ЖОВТЯНИЦЯ (лат. іcterus) — симптом забарвлення в жовтий колір слизових оболонок, склер і шкіри. Жовтяниця — є симптомом цілої низки захворювань і, як правило, пов’язана з гіпербілірубінемією. Нерізко виражена жовтяниця має назву субіктеричність. Існуючі класифікації Ж. побудовані на різних принципах: патофізіологічному, анатомічному, патоморфологічному, біохімічному, клінічному. Однак традиційний розподіл Ж. за патогенетичним принципом на гемолітичну (надпечінкову), обтураційну (підпечінкову або механічну) і паренхіматозну (печінкову) залишається основним. Крім того, незначну тимчасову жовтушність відзначають у нормі у новонароджених (так звана фізіологічна Ж.).

ЗОБ (лат. struma) — збільшення щитоподібної залози, що викликає розбухання передньої частини шиї; син.: струма.

ІДІОСИНКРАЗIЯ (лат. idiosyncrasia < грец. іdios — своєрідний, незвичайний + synkrasis — змішування) — генетично зумовлена атипова реакція на певні речовини (в т.ч. небілкової природи) або вплив; часто виникає після першого контакту з подразником. І. лікарська — патологічна реакція на певний ЛП, що характеризується різким підвищенням чутливості (схожа за клінічними проявами на алергічну реакцію) хворого до відповідного препарату з надзвичайно сильним і/ або тривалим ефектом. В основі лікарської і., яка є предметом вивчення фармакогенетики, лежить поліморфізм білків і ферментних систем, що є наслідком поліалелізму відповідних генів.

ІМУНІТЕТ (лат. immunitas — звільнення від чогось) — специфічний біологічний, імунний захист — несприймання живими організмами збудників інфекційних хвороб та чужорідних речовин. Імунітет — активно або пасивно набута макроорганізмом здатність до захисту, специфічно спрямована проти імуногенних факторів. 

ІНФАРКТ (лат. іnfarctus < іnfarcіre — начиняти, наповнювати, утискувати; син. дискуляторний некроз) — осередковий некроз органа, що є наслідком раптового порушення місцевого кровообігу. 

ІШЕМІЯ (лат. ischaemia < грец. іscho — затримувати, зупиняти + haіma — кров; застарілий син. місцеве недокрів’я) — ослаблення кровообігу в органі чи в ділянці органа внаслідок зменшення припливу крові, що призводить до дефіциту кровопостачання тканин. І. виникає при значному збільшенні опору в артеріях, що приносять кров у цю ділянку, і відсутності або недостатності колатерального припливу крові. 

КАХЕКСІЯ (лат. cachexia, від дав.-гр. κακός — поганий та дав.-гр. ἕξις — стан; також синдром виснаження, загальна атрофія) — клінічний синдром, стан, що супроводжується великою втратою маси тіла через зникнення жирової клітковини, атрофію м'язів. Виникає при голодуванні, недостатній калорійності їжі, а також при різних захворюваннях із порушенням проходження їжі (звуження стравоходу), травлення та всмоктування (ентерити).

КОМА (лат. coma < грец. koma — глибокий сон); син. коматозний стан — гострий патологічний стан, який характеризується прогресуючим пригніченням функцій ЦНС із втратою свідомості, порушенням реакції на зовнішні подразники, розладами дихання, кровообігу та іншими наростаючими функціями життєзабезпечення організму. Кома виникає як ускладнення багатьох захворювань, що супроводжуються значними змінами умов функціонування ЦНС, або як прояв первинного пошкодження структур головного мозку.

ЛІМФОЦИТИ (грец. lympha — чиста вода + kytos — посудина, ємність, клітина) — головні клітинні елементи імунної системи, які утворюються в кістковому мозку і активно функціонують у лімфоїдній тканині. Головна функція лімфоцитів — розпізнавання чужорідного антигену та участь в адекватній імунологічній відповіді організму. 

МАЛІГНІЗАЦІЯ (лат. malignus — шкідливий, згубний) — перетворення клітин нормальної чи патологічно зміненої тканини на клітини злоякісної пухлини. В основі розвитку М. лежить порушення процесів проліферації та диференціації клітин. М. можуть піддаватися різноманітні непухлинні тканини та доброякісні пухлини. Ознаками М. є порушення поділу клітин, порушення їх диференціювання, зміни морфології клітин із порушенням їх функції, прогресуюче збільшення пухлини, розвиток метастазів. 

НЕКРОЗ (лат. necrosіs < грец. necrоs — мертвий; син. місцева смерть) — це змертвіння, відмирання частини тканини або органа живого організму, що супроводжується необоротним припиненням їх життєдіяльності.

Некроз — не тільки патологічний процес, він відбувається в ході фізіологічної регенерації, напр. в епідермісі, слизовій оболонці ШКТ та ін. Необоротні дистрофічні зміни, що передують некрозу, називають некробіозом, а некробіоз, який перебігає протягом тривалого періоду, — патобіозом. Комплекс змін ядра і цитоплазми клітини, що характеризує стан парабіозу, називають паранекрозом.

НОЗОЛОГІЯ (nosologia < грец. nosos — хвороба + logos — слово) — учення про хворобу, що містить біологічні та медичні основи хвороб, а також їх етіологію, патогенез, номенклатуру і класифікації. Відповідно до Н. виділяють нозологічні одиниці, або форми, тобто ту чи іншу конкретну хворобу з типовим для неї поєднанням симптомів і функціонально-морфологічними змінами, які є їх основою, а також певною етіологією й патогенезом.

ОНКОЛОГІЯ (грец. onkos — пухлина + logos — слово, вчення) — медико-біологічна наука, яка вивчає теоретичні, експериментальні та клінічні аспекти онкогенезу у людини, тварин, рослин і розробляє методи їх розпізнання, лікування та профілактики. Сформувалася у ХХ ст. на основі досягнень експериментальної медицини.

ПАРEЗ (грец. paresis — послаблення, розслаблення) — зниження м’язової сили в кінцівках, унаслідок чого довільні рухи можливі, але їх обсяг і сила значно знижені. Етіологія П. різноманітна: інсульт, черепно-мозкова травма, пухлини мозку, ураження спинного мозку, полінейропатії внаслідок вірусних інфекцій (герпесу, кору, грипу, ентеровірусів, аденовірусів), інтоксикацій, алергій, метаболічних і судинних порушень, авітамінозів групи В тощо.

ПАТОГЕНЕЗ (грец. pathos — страждання + genesis — зародження, походження) — учення про механізми розвитку, перебігу та кінець хвороб. Розрізняють окремий та загальний П. Окремий П. містить аналіз механізмів розвитку нозологічних форм (напр. пневмонії, ішемічної хвороби серця). Незважаючи на велику кількість нозологічних форм П., існують загальні механізми розвитку, які характерні для різних хвороб. У загальному П. аналізуються найбільш загальні закономірності розвитку та перебігу хвороб і типових їх варіантів. Окремий та загальний патогенез тісно пов’язані між собою, тому що розкриття та узагальнення закономірностей можливе лише на засадах аналізу окремих форм патології, а сформульоване на цій основі вчення про загальний П. використовується при вивченні механізмів розвитку різних конкретних хвороб та індивідуальних форм їх перебігу.

ПРОТЕЇНУРІЯ (альбумінурія) — поширений урологічний симптом, при якому виявляють підвищений вміст білка в сечі. У здорової людини білки фільтруються в ниркових клубочках, і в сечу потрапляє порівняно невелика їх кількість — не більше 0,03 г/л. Причиною підвищеного вмісту білка в сечі найчастіше є захворювання нирок. Виникнення П. можливе й у здорової людини при підвищених фізичних навантаженнях, що має разовий характер. П. може бути зумовлена підвищенням проникності мембран ниркових клубочків для білків плазми крові, фільтрацією надмірної кількості низькомолекулярних білків (при підвищенні рівня їх у плазмі крові), порушенням канальцевої реабсорбції й потраплянням у сечу білків тканин нирок (у разі їх ушкодження). Стійка П. вказує на підвищення проникності ниркових клубочків.

РЕГЕНЕРÁЦІЯ (лат. regeneratio — відродження) — відновлення структур організму в процесі життєдіяльності та тих структур, що були втрачені внаслідок патологічних процесів.

РЕЗУС-ФАКТОР (лат. rhesus — мавпа макак бенгальський, яку розводять для медичних дослідів), Rh-фактор — складний білок, який міститься в еритроцитах людини і мавп; один з основних антигенів системи резус, до якої входять ще 5 антигенів. 

РЕЦИДИВ (лат. rесidivus — що відновлюється) — повторна поява симптомів захворювання після певного періоду їх повного зникання. Виникнення Р. найчастіше пов’язане з неповним усуненням причин хвороби в процесі її лікування, що за певних умов призводить до повторного розвитку патогенетичних процесів, властивих цій хворобі, та відповідного поновлення її клінічних проявів. 

СТАЗ (грец. stasіs — стояння) — місцева зупинка кровотоку в мікроциркуляторному руслі в капілярах, венулах та артеріолах. Це визначення стосується головним чином гемостазу (або С. кров’яного). Однак під терміном С. розуміють також місцеву зупинку фізіологічного вмісту в просвіті того чи іншого органа: так розрізняють дуоденостаз (тривала затримка хімусу в дванадцятипалій кишці), холестаз (застій жовчі в жовчних протоках), лімфостаз (припинення лімфотоку), копростаз (застій калу в товстій кишці).

УРЕМІЯ (лат. uremia; urinа — сеча + aemia — кров) — патологічний стан, що зумовлений надлишковим накопиченням у крові побічних продуктів метаболізму білкових сполук та містить комплекс біохімічних і патофізіологічних розладів, характерних для кінцевої стадії хронічної ниркової недостатності.

ФАГОЦИТOЗ (грец. phagos — пожираючий + kytos — посудина, ємність, клітина) — філогенетично найбільш давній неспецифічний фактор захисту організму. Процес Ф. складається з трьох стадій: фіксації чужорідної частки на поверхні мембрани фагоциту; інвагінації ділянки мембрани фагоциту з приєднаною часткою, захоплення її всередину цитоплазми і злиття з лізосомою з утворенням фагосоми; перетравлювання захопленої частки ферментами лізосом і продуктами метаболізму. Основні фагоцитуючі клітини — нейтрофільні гранулоцити і макрофаги.